Викрадено з життя...

А віра в життя, вона сильна, вона все витримає.

Мне хотелось, чтобы рядом со мной был человек, в присутствии которого мое сердце билось бы ровно и мерно,
человек, рядом с которым мне было бы спокойно, потому что я не боялась бы на следующий день потерять его. И время
бы тогда текло медленнее, и мы могли бы просто молчать, зная, что для разговоров у нас впереди еще целая жизнь.
« НА БЕРЕГУ РИО-ПЬЕДРА СЕЛА Я И ЗАПЛАКАЛА»

Витримати, зціпмвши зуби. Ніби шматок арматури: без почуттів, без жалю, без сліз... От би мати кнопку, яка перемикає почуття і відношення: клац - і тобі пофіг... Але ж ні... Як казав Будда, ми живемо, щоб страждати... Він таки правий.

Там, за вікном, хворіє вечір.
Йому так боляче і тяжко -
Тисне щось йому на плечі
І дихати йому вже важко.

Вітер. Він кричить тягучим криком
І так просить забуття...
Світ для нього став безликим,
Світ згубив його життя...

І дощ. Ридає струменем гірким,
Ніби століттями страждає.
Ні, він не завжди був таким-
Його вигнали із Раю...

Ще хмари. Скуйовджено закрили небо.
Їх шмагає блискавка тонка.
Їм втікти б, їм більшого не треба,
Але дорога їх крихка...

Там осінь. покрилась льодом уночі.
І паперове листя - в орігамі
Складається, додолу несучись.
Це доля - шарудіти під ногами...

Я жорстока.
Для мене вечір захворів.
За мене вітер репетує,
Він через мене озвірів!
За мене дощові потоки, 
Сіллю обпікають щоки!
За мене блискавка шмагає хмари,
Для мене орігамі ті - почвари,
І я топчу те паперове листя уночі,
Свою любов до тебе несучи.

хочеться зірватися з даху і щоб небо розлилось над тілом. Але не маю сили навіть на це.

Небо... Як я любила тебе, Небо! Але тепер не маю права на це. Я стала занадто слабка. Я відреклась від тебе... Я від всього відреклась заради кохання, яке було приречене з самого початку, з найперших слів і з найперших щасливих моментів. Треба було слухати слова. СЛУХАТИ. А не вигадувати щось... що назавжди залишиться вигадкою. Я навчилась плакати. І мені не соромно. Бо я не пам*ятаю цього. Я забула про все.

Мозок говорить, що треба завершувати. Але як? Як, скажіть мені! Хіба можливо завершити відчувати? Відчувати того, хто щоночі у снах... І це не перебільшення. колись не вірила, що так буває... Колись...  Де те "колись"? Коли кожне слово було продовженням життя, кожен подих рятував і змушував радіти... Зараз слова  покрилися льодом. І здається. що в мені не лишилося тепла, щоб розтопити той лід. Але я так хочу... понад усе на світі.

Я пообіцяла бути "вірою в життя". Я сама в це повірила. А тепер стало боляче чути свої думки... бо я їх не впізнаю. Не впізнаю себе.

Все не так. Хоча ніби так і має бути. Але не покидає думка, що я втратила себе. І не знаю, чи зможу відшукати. бо навіть не уявляю де почати. Час забрав усіх, хто міг би допомогти, і подарував того, хто не дає чітких відповідей на жодне питання. Все здається нечесним і несправедливим. Відчуваю близьку втрату. Вже останню. І від цього стає боляче дихати.

І все ніби нормально, тільки якось вночі ти прокидаєшся в спальні, і не можеш заснути, бо брехня ріже очі...